24 роки – це мить, зовсім небагато часу. Але яким далеким, безхмарним видається тепер нам той дочорнобильський світ – спокійний, неквапливий! Світ без катастроф, жертв, без стресових ситуацій, що випали на долю мільйонів людей після чорнобильської трагедії.

            Недарма, коли згадують квітень 1986 року, цитують із Біблії пророцтво про Зірку Полин, а в одного із українських письменників Степана Руданського є вражаюча картина трагедії, змальована із прямою прив’язкою до Чорнобиля, що не піддається ніякому поясненню, окрім містичного. Як він міг написати 1857 р. таке: «… На верху могили Чорнобилю груда… І димить Чорнобиль, заким запалає…». Такого чіткого прогнозу навіть у катренах Нострадамуса не знайти. Що змусило поета написати саме так? Невідомо. Але чи могло це пророцтво відвернути біду, яка грянула над Україною через 130 років? Ні. Навіть у середині ХХ ст., коли, готуючи майданчик під будівництво Чорнобильської АЕС, вирубували калину і руйнували козацькі могили, суспільство не було готове збагнути віщий зміст слів С. Руданського.

             Тепер ми маємо мертві села і міста, полишені людьми затишні хати і скромні квартири, вибиті, як у роки війни вікна і двері, розламані і розкидані речі, бур’ян, осиротілі поля і ліси… Безлюддя… Тиша…

            Але щороку навесні до рідних обійсть прилітають лелеки, плекають, лепечуть і знову відлітають. Так само щороку із болем і тяжким серцем приїздять у мертві села до колишніх домівок люди, де їх зустрічають лише лелеки і темні вікна наглухо зачинених будинків.

            Цього року у Великодній поминальний тиждень побувала на древньому Поліссі і я. Зі мною були мої найближчі друзі, щасливе життя яких зруйнував вибух. Уже 24 роки вони їдуть у свою рідну і до болю дорогу Іванівку (що за 2 км від Чорнобиля). Їдуть вклонитися рідним могилам, обійняти дорогі хрести. Їдуть побачити рідних і друзів, яких розкидало по всій Україні (і не лише). Їдуть, щоб сісти за один стіл і знову, попри все, відчути себе однією великою родиною.

              Ці люди найбільше вражають!!!

             Ті, які, споконвіку живучи тут, на Поліссі, були вирвані від рідної землі і переселені Бог зна куди. Ті, які роками не бачаться один із одним, як на прощу їдуть сюди, щоб відпочити душею і тілом, і згадувати, згадувати…

             Я дивилася на все це і ледь стримувала сльози. Хоч я, здавалося б, зовсім далека від усього цього людина. А як боляче їм!!! Я лише на мить уявила себе на їх місці. Лише на мить. Але ця мить була нестерпною!

             Переживши найстрашніше лихо, вони залишилися Людьми. Старенькі і сиві, молоді і ще зовсім юні, - всі вони являли собою ту незбагненну силу українського духу, яку ніхто, ніщо і ніколи не знищить.

             Ці люди витримали все, щоб бути добрішими, сильнішими, мудрішими.Низький уклін Вам, дорогі мої чорнобильці!

На фото:Броварчанин Михайло Хрущенко з донькою та сестрою біля батьківської хати.

с. Іванівка Чорнобильського району