26 квітня 1986 рік... Все далі й далі від нас та жахлива від болю і горя квітнева ніч, ніч безмежного розпачу і розбитих життів. 23 роки минає від дня, з якого розпочалось нове літочислення для України і всього людства. Цей день продовжує хвилювати людей: і тих, кого він зачепив своїм чорним крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Цей день не минув безслідно, він розплодив по світу багато трагедій; він буде завжди об'єднувати всіх одним спогадом, однією печаллю, однією надією.

               Чорнобильська трагедія - це жорстоке і, мабуть, останнє попередження людству про те, що час розкидати каміння минув - і вже настав час його збирати.

                Небаченого масштабу лихо звалилося на плечі нашого народу. Хто ж винен у цьому? Конкретно ніби ніхто нічого спеціально не робив. Це не провокація, це -халатність. Прояви безвідповідальності і халатності накопичувалися і накопичувалися - і в один прекрасний чудовий день -раптом вибух... Усе цвіло –смерть прийшла невидимо. Ніхто не вірив, бо подібного ще не було. Люди проявили героїзм, ліквідували залишки аварії, але такого масштабу наслідків ніхто не чекав. Перші герої майже всі загинули, а скільки хворих, скільки народилося дітей-калік? А скільки ще народиться?

                Про найстрашнішу трагедію української історії написано силу-силенну книг і статей, якби їх об'єднати, вийшов би цілий літопис цієї події.

               Але хто, як не очевидець, напише про своє, про ті страшні спогади і сни, про батьків, які спочивають у 30ти кілометровій зоні, про сестер і братів, яких доля порозкидала, наче осінній вихор пожовкле листя, про друзів, більшість з яких уже відійшли у інші світи.

                Хочу зараз продовжити тему попередньої статті, яка була опублікована в "Газеті 7 днів"(№16, квітень2008 р.).Тему, яка болить і сьогодні, яка пройшла разом з нами 23 роки, та, мабуть, і не залишить ніколи.

               Чорнобильці – учасники робіт по ліквідації аварії на ЧАЕС та постраждалі від аварії. Це люди. Люди, які народились і виросли у цьому райському квітучому куточку України. Змінити місце проживання просто, і то це лихо, а коли покидаєш дім, який тільки-но побудований своїми руками, це лихо в кілька раз більше. Чорнобиль розірвав та розкидав і мою велику й дружню родину: я - в Броварах, сестра - в Херсоні, брат - у Бучі, дехто - в Бородянці, дехто - в Білій Церкві, а хтось у Переяславі-Хмельницькому... А жили ж усі разом, один біля одного в Чорнобилі. В цьому гіркому і водночас солодкому слові все наше минуле, сьогодення і майбутнє.

              Але, як кажуть, зживеться-звикнеться.

             Воно справді так, але чому ми, чорнобильці, стали так непотрібні владі? Чому про нас згадують лише перед черговими чи позачерговими виборами як про "електорат"? Чому так знецінені людські цінності: сердечність, людяність, чутливість до людей, які згубили своє здоров'я і віддали життя, рятуючи інших, а подекуди і тих, хто використовує свої посади як можливість принизити і обдурити чорнобильців, а з ними й інших людей -афганців, ветеранів, пенсіонерів, які мають по 30-40-50 років робочого стажу?

              Я маю на увазі, що багато сімей інвалідів-чорнобильців, афганців, ветеранів по 10-20 років стоять у черзі на покращення житлових умов. Адже за 23 роки деякі сім'ї, що покинули свої домівки та взамін отримали житло, збільшили свої родини в 2-3 рази, і сьогодні не живуть, а існують, маючи на людину по 4-6 м житла. Згідно Закону інвалідам-чорнобильцям на протязі року мають поліпшити житлові умови, забезпечувати безкоштовними ліками (яких майже ніколи немає). У державному стоматологічному відділенні, яке має забезпечувати чорнобильців безкоштовним лікуванням і протезуванням зубів, багато років висить оголошення: "матеріалів для лікування чорнобильців, афганців і т. і. немає у зв'язку з відсутністю фінансування".

               Оце так "батьки" міста дбають про інвалідів, чорнобильців, пенсіонерів, мовляв, оце така вам дяка, чорнобильці, за те, що держава забрала у вас здоров'я, примусила рік поневірятися з маленькими дітьми по чужих кутках, за численні хвороби і нещастя.

               А в той час усе місто "засіяне" новими будинками, які виникли на місцях колишніх дитячих та спортивних майданчиків. Кожен із цих будинків повинен був 15% житла повернути міській владі. Із розподілом земельних ділянок узагалі катастрофічна ситуація: лише вздовж кільцевої дороги (до Борисполя) продано сотні гектарів безцінної міської землі і забудовано такими химерними спорудами, що і в страшному сні не присниться.

               А де ж гроші за цю землю? У чиїй кишені? Де 15 % квартир із новобудов?

               Єдине, на що здатні "батьки" міста та депутати, - це раз чи два на рік 26 квітня та 9 травня накрити столи в одному з міських кафе на 100 осіб, подарувати постраждалим та інвалідам по годиннику (ціною в 20 гривень), і, солоденьким голосом наобіцявши можливого і неможливого, випити за їхнє здоров'я.

                Дуже прикро, що часто зневажають і забувають людей, які в тих екстремальних умовах, не зважаючи ні на що, без відпочинку, без страху, ризикуючи життям, виконували поставлені перед ними завдання, усвідомлюючи відповідальність за долі мільйонів інших людей і народів.

               Хіба можна забути тих, завдяки кому ми живемо на цій землі?

               Є на Поліссі повчальна легенда про те, як дівчина-красуня потрапила до зміїного царства. І так сподобалася вона зміїному князю, що той навчив її усіляких чарів, навчив розуміти мову пташок і звірів. Дізналася дівчина про назви трав та їх властивості. Але заборонив князь вимовляти слово "чорнобиль", бо біда буде. Дізнався про це Лихий. Прийшов до дівчини, сховавши пучок трави за спиною, та й питає: "Відгадай, що в мене за спиною?" Усміхнулася дівчина та й каже: "Чорнобиль у тебе". Тільки - но вимовила – як відразу все забула. Відтоді траву чорнобиль називають ще й "забудьком".

               Та людство не повинно стерти з пам'яті вічний біль чорнобильської катастрофи велетенського масштабу. Адже життя продовжується, хоч і з болем у серці, особливо в тих людей, у кого зруйновано звичний спосіб життя у зв'язку з переселенням, хронічними хворобами, втратою близьких і рідних...

               Поет-сучасник Іван Драч у поемі "Чорнобильська мадонна" писав:

                За безладу безмір, за кар'єри і премії,

                Немов на війні, знову вихід один.

                За мудрість всесвітню дурних академій

                Платим безсмертям - життям молодих.

             Слава героям-пожежним, які перші стали на захист людства, слава військовим, цивільним і всім чесним і порядним людям, які ціною свого здоров'я і життя врятували сотні тисяч інших людей. Я щиро вірю, що українці, які завжди славилися своєю працездатністю, дбайливістю і любов'ю до природи, зможуть запобігти подальшому руйнуванню найсвятішого - рідної землі. Треба тільки серцем пам'ятати, що ми - одна славна родина і земля у нас, як і мати, - на всіх одна! Слава Україні!

Михайло Хрущенко, учасник ліквідації на ЧАЕС у 1986р., голова Броварської РО Української Народної Партії. Евакуйований з м. Чорнобиль у 1986 р.